Я на світі прожив, наче спалах зорі на світанні,
Наче крапля роси, наче крик журавля - тільки мить.
Я не вірив ніяк, що й до мене прийде день останній,
І в жертовнім вогні моє серце на попіл згорить.

Я ж так щедро кохав, я так вірив у зорі і очі,
І душею своєю я вас, як умів, причащав.
Але видно Господь мені краще життя напророчив,
І до себе забрав, щоб у райськім саду я співав.

На могилі моїй посадіть молоду яворину,
І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.
Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,
Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

Хай душа переселиться в дивний той рай потойбічний,
Де таких, як і я, назліталася ціла сім'я.
Тільки нащо мені ті блаженства розкішні і вічні,
Як мені не всміхнеться донька - сиротинка моя.

У далеких світах якось раптом усе я покину,
Бо ввійде мені в душу сльозиною і чебрецем,
І додому хоч вітром, хоч променем сонця полину,
І легенько війну над твоїм, Україно, лицем.

Я на свете прожил, словно вспышка зари на рассвете,
Словно капля росы, словно крик журавля - только миг.
Я не верил никак, что и ко мне придет день последний,
И в жертовнім огне мое сердце в пепел сгорит.

Я же так щедро любил, я так верил в звезды и глаза,
И душой своей я вас, как умел, причащал.
Но видно Господь мне лучше жизнь напророчил,
И к себе забрал, чтобы в райским саду я пел.

На могиле моей посадите молодую яворину,
И не плачьте за мной, за мной заплачет родня.
Я любил вас всех, и больше всего любил Украину,
Вероятно, в этом и есть та самая тяжелая вина моя.

Пусть душа переселится в тот странный рай потусторонний,
Где таких, как и я, назліталася целая семья.
Только зачем мне те блаженства роскошные и вечные,
Как мне не улыбнется дочка - сиротинка моя.

В далеких мирах как-то вдруг все я брошу,
Ибо войдет мне в душу сльозиною и тимьяном,
И домой хоть ветром, хоть лучом солнца полыни,
И легонько войну над твоим, Украина, лицом.