Посіяла людям

літа свої літечка житом,
Прибрала планету,

послала стежкам споришу,
Навчила дітей,

як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко -

і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! -

сполохано кинулись діти.
- Куди ви, бабусю? -

онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко...

де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...

А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..

Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю,

у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю

всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,

і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,

не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви

нас чекали завжди край воріт!
Та ми ж переробим

усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю.

Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,

красива і сива, як доля,
Змахнула рукою - злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», -

і стала замисленим полем,
На цілу планету,

на всі покоління й віки.

Посеяла людям

лета свои літечка рожью,
Убрала планету,

послала тропам спорыша,
Научила детей,

как на свете по совести жить,
Вздохнула полегко -

и тихо пошла за межу.
- Куда же вы, мама?! -

испуганно бросились дети.
- Куда вы, бабушка? -

внуки бегут до ворот.
- И я недалече...

где солнце ложится отдохнуть.
Пора мне, дети...

А вы уже без меня растите.
- Да как же без вас мы?..

И что вы задумали, мама?
- А кто нас, бабушку,

в сон поведет по сказкам?
- А я вам оставляю

все радуги с журавлями,
И серебро на травах,

и золото на колосках.
- Не надо нам радуг,

не надо нам серебра и золота,
Только чтобы вы

нас ждали всегда край ворот!
И мы же переробим

всю вашу вечную работу, -
Оставайтесь, мамочку.

Навеки оставайтесь. Не уходите.
Она улыбнулась,

красивая и седая, как судьба,
Взмахнула рукой - взлетели ввысь полотенца.
«Оставайтесь счастливы», -

и стала задумчивым полем,
На целую планету,

на все поколения и века.