Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу.

- Куди ж це Ви, мамо?! -сполохано кинулись діти.
- Куди ж Ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко... де сонце лягає спочити.
Пора мені, дітки... А ви вже без мене ростіть.

- Та як же без Вас ми?...Та що ж ви намислили, мамо?
- А хто ж нас, бабусю, у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.

- Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота,
Аби тільки Ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю Вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Махнула рукою - злетіли увись рушники.
— Лишайтесь щасливі... -і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.

Посеяла людям лета свои, літечка рожью,
Убрала планету, послала тропам спорыша,
Научила детей, как на свете по совести жить,
Вздохнула полегко - и тихо пошла за межу.

- Куда же Вы, мама?! -испуганно бросились дети.
- Куда же Вы, бабушка? - внуки бегут к воротам.
- Да я недалеко... где солнце ложится отдохнуть.
Пора мне, детки... А вы уже без меня растите.

- Да как же без Вас мы?...И что же вы задумали, мама?
- А кто же нас, бабушку, в сон поведет по сказкам?
- А я вам оставляю все радуги с журавлями,
И серебро на травах, и золото на колосках.

- Не надо нам радуг, не надо нам серебра и золота,
Только чтобы Вы нас ждали всегда край ворот.
И мы же переробим всю Вашу вечную работу, -
Оставайтесь, мамочку. Навеки оставайтесь. Не уходите!

Она улыбнулась, красивая и седая, как судьба,
Махнула рукой - взлетели ввысь полотенца.
— Оставайтесь счастливы... -и стала задумчивым полем
На целую планету, на все поколения и века.