Коли війна вривається у двері,
Не захистять слова й печатки на папері,
Потрібно йти, потрібно брати зброю,
І право на життя відстояти в горнилі бою.

Одна біда пішла на захід, інша прийшла зі сходу,
Знову сльози, знову страх, знов страждання для народу,
Знову за спинами визволителі, прийшли нові карателі та мучителі,
То що ж робити? Сидіти, склавши руки? Дивитися на вбивства та муки?
Чи, взявши благословення в рідної мами, почати боротьбу з новими ворогами?

Поплач за мною, мамо, коли я загину
За свою землю, за Україну,
Поплач за мною, сестро, не кажучи нікому,
Що я вже ніколи не вернусь додому.

Пече гроза, прополюючи зморшки,
І мама молодця хай поживе ще трошки,
Я так давно не бачив сина свого,
Іще б хоч раз побачити його живого.

Ти знаєш, мамо, я ще тримаюсь: караюсь, мучаюсь, але не каюсь,
Якщо не я, то хто? Зайве питання. Для нас це - не проста війна, це - визвольне змагання.
Людей женуть на схід, немов худобу, принижуть, щоб знащити людську подобу,
І захиститися у цих людей нема ніяких шансів, у них одна надія - на повстанців.

Поплач за мною, мамо, коли я загину
За свою землю, за Україну,
Поплач за мною, сестро, не кажучи нікому,
Що я вже ніколи не вернусь додому.

Пройдуть роки, земля загоїть рани,
Залишаться вживих поодинокі ветерани,
А скільки тих, що не прийшли додому,
Лежать в своїй землі в могилах невідомих.

Поволі наші сили тануть і всі ми знаємо,
Що в цій війні з чужими поки-що програємо,
Хай перемоги наші порівняно малі,
Та головне, що наш народ лишився на своїй землі.

Ніхто не знає, хто я, ніхто не знає, де я,
Тіла загинуть, житиме ідея,
А наші душі тут, в рідних просторах,
В волинських лісах, Карпатських горах.

Поплач за мною, мамо, коли я загину
За свою землю, за Україну,
Поплач за мною, сестро, не кажучи нікому,
Що я вже ніколи не вернусь додому.

Когда война врывается в двери,
Не защитят слова и печати на бумаге,
Нужно идти, нужно брать оружие,
И право на жизнь отстоять в горниле боя.

Одна беда ушла на запад, другая пришла с востока,
Снова слезы, снова страх, снова страдания для народа,
Опять за спинами освободители, пришли новые каратели и мучители,
Так что же делать? Сидеть, сложа руки? Смотреть на убийства и мучения?
Или, взяв благословение у родной мамы, начать борьбу с новыми врагами?

Поплачь за мной, мама, когда я погибну
За свою землю, за Украину,
Поплачь за мной, сестра, не говоря никому,
Что я уже никогда не вернусь домой.

Жжет гроза, пропалывая морщины,
И мама молодца пусть поживет еще немножко,
Я так давно не видел сына своего,
Еще бы хоть раз увидеть его живого.

Ты знаешь, мама, я еще держусь: караюсь, мучаюсь, но не каюсь,
Если не я, то кто? Лишнее вопросы. Для нас это - не простая война, это - освободительное соревнования.
Людей гонят на восток, словно скот, принижуть, чтобы знащити человеческий облик,
И защититься у этих людей нет никаких шансов, у них одна надежда - на повстанцев.

Поплачь за мной, мама, когда я погибну
За свою землю, за Украину,
Поплачь за мной, сестра, не говоря никому,
Что я уже никогда не вернусь домой.

Пройдут годы, земля исцелит раны,
Останутся вживих единичные ветераны,
А сколько тех, что не пришли домой,
Лежат в своей земле в могилах неизвестных.

Медленно наши силы тают, и все мы знаем,
Что в этой войне с чужими пока проигрываем,
Пусть победы наши сравнительно малые,
И главное, что наш народ остался на своей земле.

Никто не знает, кто я, никто не знает, где я,
Тела погибнут, будет жить идея,
А наши души здесь, в родных просторах,
В волынских лесах, Карпатских горах.

Поплачь за мной, мама, когда я погибну
За свою землю, за Украину,
Поплачь за мной, сестра, не говоря никому,
Что я уже никогда не вернусь домой.